Сьогодні, 9 липня, легендарному тернопільському футболісту, судді, функціонеру, корінному тернополянину Івану Васильовичу Ониську виповнилося б 100 років. Іван Васильович грав у футбол за Польщі (виступав за УСТ “Поділля”), Німеччини (грав проти команди німецьких військових льотчиків “Люфтваффе”), Радянського Союзу (більше 19 років захищав кольори тернопільських “Локомотива” та “Динамо “). Пропонуємо до Вашої уваги одне з останніх прижиттєвих інтерв’ю Івана Ониська, яке від дав тернопільському журналісту Віталію Поповичу.

У Тернополі за Польщі було два футбольні стадіони!

– Коли і в якій команді розпочався Ваш шлях у великому футболі?

– Перші свідомі футбольні кроки робив ще за Польщі. 1937/38 рр. дебютував у тернопільській команді українського спортивного товариства “Поділля”, виступав за юнаків.

– Пам’ятаєте своїх перших партнерів по команді?

– Ними були Мар’ян Лукашевич, Якуб Климовський, Богдан Назар, Здислав Маркович та інші.

– Якими були результати команди, честь якої Ви тоді захищали?

– При кожній дорослій команді існували дві юнацькі, які розігрували свою першість. Ми ніколи не були останніми, хоча проти нас грали багаті польські та жидівські футбольні дружини.

– Скільки футбольних команд було тоді в Тернополі?

– В місті було п’ять команд. Дві польські – “Креси” та “Легіон”, жидівська “Єгуда” та українська “Поділля”. Це основні тернопільські команди, а були ще другорядні – ЖРКС, “Гордон”, “Мета”. Окрім того, з нами виступали теребовлянська  “Спарта” та золочівська “Яніна”. Дорослі команди поділялися на два класи (“А” та “Б”) і розігрували першість Тернопільського воєводства. Спершу відбувалися юнацькі ігри, згодом грали дублери, а останніми виступали основні склади команд.

– Чи довелося пограти в головній команді УСТ “Поділля”?

– В 1939 р. розпочав виступи за основний склад, але довго в ньому не пограв, оскільки до Тернополя прийшли совіти.

– Де в ту пору відбувалися футбольні матчі?

– У 30-ті роки минулого століття в Тернополі було два стадіони з футбольними полями. Один – на місці нинішнього автовокзалу, який мав назву “Єгуда” і належав єврейській громаді міста, а другий – там, де нині центральний стадіон. Його власниками були поляки, і називався він “Креси”.

– Де тренувалося і проводило матчі УСТ “Поділля”?

– Основним стадіоном у місті були «Креси”, українці ж грали і тренувалися на “Єгуді”. “Поділля” власного стадіону не мало.

Атакує «динамівець» Іван Онисько (1955 р.)

За “Динамо” грав під примусом

– Далі до Тернополя прийшли “визволителі”…

– Коли на Західній Україні встановили радянську владу, спортивні товариства, які були за Польщі, перестали існувати, а на їх місці утворилися товариства “Динамо”, “Харчовик”, “Локомотив”. За команду “Локомотив”, яка захищала честь залізниці, я грав довгий час. А почав виступати за цю команду в 1939 році.

– З кого формувався “Локомотив”?

– За команду виступали представники різних національностей. Скажімо, поляки, які ще не виїхали на батьківщину, грали за “Локомотив” і після війни, в 1946-47 рр.

«Локомотив» на першотравневому параді (1947 р.)

– Пригадайте поєдинок у 1943 році, який радянські історики охрестили тернопільським “матчем смерті”.

– Про гру збірної Тернополя з командою “Люфтваффе” написано не одну статтю. І вболівальники, і тернопільські футболісти, які зголосилися прийти на стадіон, боялися, бо не знали, що з ними станеться після закінчення матчу. Одразу після фінального свистка футболісти переодягнулися, та не в роздягальні, а за воротами біля Старого парку, і одразу повтікали хто куди. Людей прийшло повболівати за нас чимало, оскільки по місту розклеїли афіші.

– Ви грали в ньому, і з яким рахунком завершився матч?

– Я вийшов на поле на 70-й хвилині гри (рахунок був 0:0). Тернополяни вистояли проти навальних атак “Люфтваффе” перший тайм. А після перерви перехопили ініціативу, і німці змушені були випустити чотирьох нових гравців. Однак і це не допомогло. Фінальним акордом зустрічі стала 88 хвилина. Комбінація Здислав Маркович – Богдан Назар завершилась вивіреним пасом на Данила Борецького. Наш форвард сильним ударом метрів з 20-ти послав м’яча точнісінько у лівий нижній кут воріт суперника. Зрівняти рахунок, незважаючи на всі старання… арбітра (додав до основного часу матчу аж 7 хвилині), німці так і не змогли.

– Після війни Ви грали і за міліцейське товариство “Динамо”.

– Коли працював у локомотивному депо, грав за “Локомотив”. Однак одного року нас, дев’ять футболістів, “запросили” допомогти “Динамо”. Ми відіграли за них 2 чи 3 поєдинки, а оскільки більшість гравців команди – робітники депо, то вгорі вирішили повернутися до назви  “Локомотив”.  Пам’ятаю, перший матч “Динамо” без гравців “Локомотива” програло в Чорткові ужгородському “Спартакові” (1:10), це в тому матчі, де гостей разом з тренером було лише восьмеро. В повторному поєдинку “локомотивівців” під примусом повезли до Чорткова, і там програли, хоча кількість гравців була однакова (1:4). Закарпатський футбол у повоєнний час вважався найсильнішим в Україні, тому, вважаю, поразки не були випадковими.

– Чому “запросили”?

– КДБ викликав футболістів у міліцейський відділок, там видавали повістки і практично наказували грати за “Динамо”. Нашої згоди ніхто не питав. Був один кумедний випадок. Перед поєдинком у Львов “локомотивівці”, оскільки їх було в стартовій одинадцятці восьмеро (Ращук, Гетнар, Назар, Муран, Маркович, Козачок, Федорович, Онисько), прагнули одягти форму “Локомотива»‚ в той час як трійка “динамівців” – П’юрков (воротар), Доронін (центральний захисник), Івкін (лівий крайній) – хотіли грати в “динамівських” майках.

– Пригадайте найбільший успіх команд, за які ви виступали.

– В 1947 році в своїй групі в першості УРСР “Локомотив” був другим, а в 1949 – першим. Тоді ми грали фінальну пульку за право потрапити до класу “Б” союзної ліги. Перемогти” “Локомотив” не зумів, хоча з 5 команд увійшов до першої трійки. В 1957 році, виступаючи за “Динамо” (в 1951 році “Локомотив” розформували), знову виграв першість у зоні, однак у фіналі в Рівному команда виступила невдало. Пригадую, як у матчі з одеситами тернополянам зарахували гол якого не було. Судді цього матчу отримали за свою роботу “двійки”. Про успіхи на обласному рівні багато говорити не варто, бо з 1946 року команди, за які я виступав, більше п’яти разів ставали чемпіонами області.

Бригада суддів на чолі з Іваном Ониськом (1959 р.)

Секретний наказ обкому партії

– Далі перекваліфікувалися з футболіста на суддю.

– Останньою моєю командою було “Динамо”, а завершив активні футбольні виступи в 1958 році. Грав більше 20 років, а згодом перейшов у суддівство. Вважаю, що був прискіпливим суддею. Спершу судив обласні матчі, а згодом отримав звання судді республіканської категорії (1964 рік) і обслуговував матчі по всій Україні. 15 років виводив команди на футбольне поле. Розлучився зі свистком у 50-річному віці, а за два роки до того, в 1973-му, був у десятці кращих суддів України.

– В той час, напевно, 50 років були верхньою межею для суддів.

– Проводи мені зробили в Ужгороді. Там я судив календарний матч команд другої ліги між місцевим “Спартаком” та сімферопольською “Таврією”.

Арбітр матчу – Іван Онисько

– А який найпам’ятніший матч Ви судили?

– Цікавих і принципових поєдинків довелося відсудити багато. Туди, де були важкі для арбітражу ігри, завжди направляли мене. Судив матчі класу “А” (аналог першої союзної ліги) і “Б”. Найбільше і найважче працювалося на Закарпатті. Одним з найпам’ятніших був матч у Тернополі – товариська зустріч московського та тернопільського “Динамо”. Так-от, під час гри один з лідерів москвичів Бобков нецензурно висловився на мою адресу, і я з чистою совістю попросив його з поля (в той час червоних карток ще не було).

– Ви очолювали обласну колегію суддів.

– 18 років був головою обласної колегії суддів. За час мого керівництва республіканську категорію отримали представники Тернопілля – Прошкін, Федорович, Помінов, Бокач, Кучерський, Старовецький, Назар, Михайлів і інші.

Судді та інспектори обласної федерації футболу

– Професії “суддя” в радянську пору не було.

– Основне моє місце роботи було в депо, де працював енергетиком, згодом майстром енергодільниці. В “вільний” час судив футбольні поєдинки. Була секретна вказівка обкому партії, за якою я виїздив на матчі в робочий час. Професійного футболу тоді не було, і доводилося маскуватися… Одного разу мене ледь з роботи не звільнили. “Добродії” говорили, що я десь отримую другу зарплату. Насправді мав у обласному спорткомітеті лише 10 карбованців і добові за відрядження. А коли грав у футбол, то про гроші й мови не було. Відіграли матч, помилися під душем, перевдягнулися, пообідали в колійовій їдальні, випили пива, а далі, якщо робочий день ще не закінчився, – до роботи.

– Наступним етапом Вашої кар’єри стало інспектування.

– Суддівську естафету передав Прошкіну, згодом суддями керували Чувахін, Науменко. Коли в суддівстві області панував безлад, мене попросили допомогти. Ще 8 років був при суддівстві, а в 70 років перейшов на інспектування. З 1995 до 2005 року очолював обласний інспекторський комітет. Був делегатом на матчах першої та другої української ліги.

Розмовляв Віталій Попович

Досьє:

Іван Васильович Онисько народився 9 липня 1925 року в Тернополі.

З 1937 року виступав за юнацьку, а згодом і дорослу футбольну команду УСТ «Поділля» (Тернопіль). З 1939 по 1958 рр. грав за тернопільські колективи «Локомотив» та «Динамо», у складі яких десять разів виборював звання чемпіона Тернопільської області. У серпні 1943 року у складі збірної Тернополя брав участь у зустрічі зі збірною командою військово-повітряних сил Третього Рейху «Люфтваффе». З 1958 року – футбольний суддя. З 1960 по 1980 рр. – голова колегії суддів обласної федерації футболу. У 1973 році входив у десятку кращих футбольних арбітрів України. З 1995 по 2005 р.. очолював інспекторський комітет обласної федерації футболу.

Перестало битися серце Івана Васильовича Онисько у 2007 році. Похований у Тернополі на Микулинецькому кладовищі.